МАРУШЕВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ЕДВАРДОВИЧ

Ми всі живемо в часи, коли героїв називають не тільки за подвиг, а й за їхні історії – біографія загиблого воїна Марушевського Володимира Едвардовича стає частиною нашої національної пам’яті. Його життя, на жаль, було занадто коротким, але сповнене яскравих моментів і незламної мудрості.

Володимир народився в Хмельницькій області Кам’янець – Подільського району в мальовничому селі Оринин 18 травня 1980 року. Там все було таким знайомим і домашнім: велике зелене подвір’я, звідки виднілися значні горизонти. Його сім’я була простою, але це не заважало йому мріяти про великі подвиги. Однією з частин його життя, були батьки. Батько Марушевський Едвард Станіславович працював в Комунальному підприємстві, а мати Кузютіна Любов Борисівна – продавцем в книжному магазині. Саме сім’я стала тим фундаментом на якому будував свою особистість.

1987 року Володимир пішов до 1 класу в місцевій школі. В школі він не був відмінником, за те виділявся серед однолітків своєю впертістю досягати мети. З дитинства мріяв стати механіком. Після здобуття повної середньої освіти Володимир продовжив навчання в Хотинському сільськогосподарському технікумі за спеціальністю «Механізація сільського господарства». Навчання було не легким, але це було саме те, про що він усе життя мріяв. Після закінчення навчання він одразу влаштувався в Комунальне підприємство – різноробочим.

У 2004 році Володимир познайомився з чарівною дівчиною з сусіднього села, з якою невдовзі і одружився. На світ з’явилися дві прекрасних донечки, які були для нього найціннішим за життя. Чоловік мав золоті руки, тому ніколи не сидів без роботи, будував плани на майбутнє.

Але все змінила війна…. Справжній патріот своєї Батьківщини, Володимир не зміг всидіти дома. Коли росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну, з перших днів пішов в Територіальну оборону. 29.листопада 2023 року був мобілізований, а 23.01.2024 був прийнятий на посаду Стрільця – Снайпера 2 Механізованого відділення 1 механізованого взводу 7 механізованої роти 3 механізованого батальйону.

16 лютого 2024 року Володимир з позивним «Воха» вийшов на перший і останній свій вихід.

19 лютого 2024 року ворог здійснив підступний обстріл населеного пункту Роботино Запорізької області. Виконуючи бойове завдання щодо захисту Незалежності України, багато українських воїнів загинуло, зникло безвісти та були поранені. Серед зниклих безвісти і був Володимир також.

Два роки невідомості… Два роки надії, віри і очікування….Два роки сім’я жила між «можливо» і «раптом». Кожна новина змушувала серця битися швидше, кожен день – чекали дива. Вірили, що повернеться….обійме….. Але реальність виявилася нестерпною…. Чорна звістка болем відізвалася в серцях усієї громади, рідних, близьких і всіх хто знав Володимира. За результати ДНК – експертизи підтвердили загибель люблячого чоловіка, турботливого батька, дідуся, який не знав і не бачив своєї онучки.

9 березня 2026 року на колінах, зі сльозами та вдячністю всі хто знав його прийшли попрощатися з своїм Героєм. Ясна і безхмарна погода ніби супроводжувала душу нашого Захисника у засвіти. Сонце світило яскраво, нагадуючи нам про світлу мету, за яку боровся Володимир – за мирне, ясне небо та вільну Україну. Цінною життя він здійснив найбільший подвиг справжнього чоловіка – віддав своє життя за цілісність і Незалежність України. На віки – вічні його ім’я буде вписане в історію нашої громади та України – як воїна України.